You are viewing fill_000

Маски-шоу


Вчора в нашому офісі було маски-шоу за участю податкової міліції.
Не з нашого приводу, але все одно нас трохи зачепило рикошетом.
Якщо коротко, то все було приблизно так:

Десь по четвертій вечора до офісу приїхав бусик і кілька машин. Звідти повиходили люди в штатському, міліція у звичайній синій формі і кілька автоматників у камуфляжі.
Першим ділом приперли офісну охорону писком до стіни, зайняли сходові марші і розійшлися по коридорах нашого офісного центру. Частина людей залишилися знадвору і споглядали за вікнами.
В цей час нікого до будівлі не впускали, нікого не випускали. Навіть заборонили переходити з поверху на поверх.

В нашому блоці спершу спілкувалися з заступником керівника (керівник у відпустці), вимагаючи видати якогось «Васю Пупкіна». Слова про те, що тут такого немає, такого ми не знаємо і взагалі «ви не туди потрапили», не сприймалися: «Туди-туди, все я правильно потрапив!».
За кілька хвилин все ж з’ясували, що не туди. Тоді показали якісь фото – темні і нечіткі принти, на яких нікого взагалі не можна впізнати. А потому, зібравши представників всіх фірм з нашого поверху зачитали постанову суду про проведення повного обшуку всього будинку.
Всі в шоку!
Викликати юриста з нижнього поверху не дали: «Не потрібен вам юрист! Не буде тут ніякого юриста!». Посилання на те, що в постанові не вказана жодна з фірм з поверху, також не діяли: «Суд визначив обшукати всю будівлю, баста!».

Тим часом готувалися до обшуку.
На нашому поверсі кілька офісів, три з них були зачинені. З’явилися міліціонери з ломом і почали ламати двері. Один офіс стояв порожній – його ніхто не орендував. В іншому, робочому, просто нікого не було. Третій чомусь почали ламати не зразу. Хоча дивно. Ті два офіси нічим не вирізнялися, а от над третім була змонтована відеокамера і дзвінок з системою відео-спостереження. Якось нелогічно було починати з тих непримітних офісів. Та то не моє діло.

Цікаво, що на кожному з поверхів було встановлено свої порядки. Так колегам з нижнього поверху наказали негайно припинити всю роботу, залишити всі речі і вийти в коридор: «Ніяких дзвінків! Хто спробує подзвонити – вирву дроти. Хто візьме мобільний – одразу розіб’ю об стіну!». У нас було все спокійніше: ми могли вільно пересуватися в нашому блоці і навіть по загальному коридору, користуватися зв’язком та інтернетом.

За якийсь час почалася метушня перед третім закритим офісом: підійшла міліція, автоматники, слідчий (блондин у рожевій сорочці), оперативники. Двері зламали ломом за півхвилини, і зі словами «Привіт, хлопаки! Ну, як воно?» вдерлися в цей офіс. Ще через кілька секунд почувся грюкіт з тієї кімнати – ламали сейфи.
Фактично, справу було зроблено.

Напруга почала спадати.
Ми зразу звернулися до слідчого, мовляв, ви знайшли, що хотіли, ми ні до чого не причетні, тож відпускайте.
Ніфіга! Є постанова на обшук, тож обшукуватимемо. Всі мають залишатися на своїх місцях.
Але ж робочий день вже давно закінчився, когось діти чекають, у когось зустрічі домовлені… - Ніфіга!
Довелося просто тупо чекати.

На той момент режим в будівлі було вже полегшено, до нас піднявся юрист – ознайомився з постановою, заспокоїв, спостерігав за діями міліції.

Через якийсь час потроху почали відпускати людей з верхнього і нижнього поверхів. Нас, бо ми були найближче до злощасного офісу, ще тримали. Та згодом домовилися, що й нас відпустять – ми залишили ключі в дверях кабінетів, в офісі лишалися заступник керівника і юрист, решта пішла.
При виході майор міліції переписав наші імена, місце роботи, телефони, звірив паспорти з якимось списком, і більше не затримував.

Керівники фірм залишалися в офісах ще години до десятої вечора. Обшук вже був досить формальний – оперативники пройшлися по кімнатах, позазирали у шафи й шухлядки. Потім довго складали протоколи.

Отаке.

З чого ж, власне, зчинилася вся ця кучма?
Хлопаки мали фірму, що займалася «обналом». Їх «пасли» два роки. До нашого офісу вони в’їхали не так давно – два-три місяці тому. Чим вони там займалися ніхто, звісно ж, не знав. Хоча було цікаво, що там у них за фірма така – ніхто ж бо, крім них, не встановлював у своєму офісі систем відео-спостереження.
Фірма була зареєстрована зовсім за іншою адресою. Але їх знайшли, пеленгуючи телефонні розмови – вирахували, що дзвінки були з нашого крила будівлі.
Але цікаво було б, якби пеленг давав меншу точність. Справа в тім, що інше крило нашої будівлі займає якась єврейська організація. У них там дуже серйозна охорона – українська служба з автоматами та ізраїльські агенти в штатському (гадаю, автомати в них також є, але десь в схроні).
Уявляю собі, якби податківці спробували вдертися до євреїв!

Маючи систему відео спостереження, «фірмачі» мали змогу бачити, що робиться в коридорі і встигнути знищити докази. Що вони і робили, поки черга не дійшла до зламу їхніх дверей. Не все, щоправда, вдалося їм знищити – з даху під’їзду, на який виходили їхні вікна, дістали чималенький пакунок з грішми. Багато що, певно, знайшли і в самому офісі.

Які з усього цього висновки?
Неприємні: хоч воно напряму тебе й не стосується, та все одно дуже дає по нервах. І дуже не хочеться, щоб воно колись тебе стосувалося – тож не варто грати в подібні ігри. І хоча вести бізнес в нашій країні непросто, слід все ж таки вести його законно. Або не вести взагалі.

Нейтральні: силова машина в країні працює. Це не добре, і не погано. Це факт. Факт, який слід приймати до уваги. У людей не найприємніша робота, але й без них теж не можна.
Податкова міліція має на своєму озброєнні і, власне, зброю, і аналітичну службу, і технічні засоби стеження. Це серйозна організація. І це теж факт.

Приємні: вкотре переконався, що працюю в чудовому (найкращому в світі!) колективі. Попри нервове напруження, всі – і «ветерани», і новачки – проявили себе з найкращого боку: підтримували одне одного і втішними словами, і жартами, ділилися питною водою, і смаколиками, в кого що залишилося. Та й взагалі, трималися мужньо і гідно. А людина, що була за керівника, як справжній капітан корабля, відправив з «судна» всіх, а сам залишався на своєму посту до останнього.

Власне і все.
Бажаю всім і кожному ніколи не потрапляти в такі ситуації – ні безпосередньо, ні рикошетом!

Страуси і трохи іншого


Невеличкий фотозвіт про поїздку в с. Томашівку та на страусову ферму в Ясногородку: http://picasaweb.google.com.ua/sergiy.subbota/10052010#

Даруйте за якість зображень - вимушений був фоткати мобілкою :-(

Травнева Сквирщина


Короткий фотозвіт про поїздку на Сквирщину прошу дивитися тут: http://picasaweb.google.com.ua/sergiy.subbota/02052010#

Є привід для радості - відновив роботу сервіс io.ua, де я зберігав свої фотоальбоми.
Це дійсно приємна новина.
Тепер мої попередні повідомлення знову ілюстровані.
А всі альбоми тепер знову можна переглянути на сайті: http://subbota.io.ua/album

УРА! :-)

До цього часу тримав свої фотоальбоми на io.ua. Допіру дізнався, що МВС вилучило сервери у компанії, яка надавала цей сервіс. Що мєнтовка там хоче знайти - не знаю, але факт прикрий і промовистий.
Тимчасово (?) доступу до фоток за посиланнями з цього сайту не буде.
Сподіваюся, що власники сервісу io.ua зможуть відстояти свою правоту і повернуть сервери. Щиро їм цього зичу!
Паралельно розбираюся з сервісами Flickr та Picassa. Певно, надалі буду розміщати фотки на закордонних серверах.
До речі, хто має досвід користування Flickr або Picassa, поділіться враженнями.

ЦЕЙ ДЕНЬ


Сьогодні 14 жовтня.
День - насичений подіями і, певною мірою, знаковий для України.

Почнемо з того, що сьогодні свято Покрови. Певно, після Різдва, Великодня та Трійці - це найбільше церковне свято. З чим, користаючись нагодою, всіх і вітаю!

Сьогодня ж святкується День українського козацтва та День утворення УПА. Зайве нагадувати про роль цих військових формувань в історії нашої Держави. Так подумати, то що ми ще мали? Княжі дружин та Січових стрільців. Певно і все. Про нинішню українську армію в історичному контексті говорити ще занадто рано.

Ще сьогодні відзначає річницю утворення моя перша контора, де я був працював після закінчення університету - Києво-могилянський колегіум.

І сьогодні ж День народження в однієї моєї давньої подруги - приємної панянки на ім’я Соломія :-)

Знову ж таки сьогодні Україна переходить на "європейський" порядок набору міжміських та міжнародних дзвінків - 8 та 8-10 ідуть в небуття.

А ще сьогодні різко похолодало :-(

Такий-от день - 14 жовтня.

P.S. У ірландців є чудове свято - День святого Патрика. Воно святкується чи не в усьому світі, скрізь, де є бодай один ірландець. І святкується дуже весело.
Чому б Україні не "розкрутити" 14 жовтня до такого ж маштабу? :-)

АНКЛАВ ВИЛКОВЕ


Початок: BESSARABIA-TRAVEL

Отже, на Вилкове ми вирушили з Ізмаїлу.
Було вже надвечір, хотілося їсти і відпочити з дороги, тому їхали швидко, як могли.
Загалом, бессарабські дороги не надто погані. Вони не широкі, по одній колії в один бік, але покриття в більшості місць, як для України – цілком прийнятне. Можна було сміливо тримати 100-120 км\год, що ми, власне, й робили. На щастя, ДАІ там не надто лютувало, і, дякуючи зустрічним машинам, весь шлях вдалося подолати без проблем. Та й їх манеру чатувати на виїзді з населеного пункту знають певно всі. Була хіба що одна незручність: позаяк машин на дорозі було небагато, то миготіти фарами всі починали вже за 10-20 кілометрів до «фотоательє». Тож доводилося досить довго їхати з дозволеною швидкістю. Це давало певні втрати часу, але явно економило той самий час і гроші, якби довелося з’ясовувати стосунки з флібустьєрами в погонах.

Таким робом доїхали до Спаського, повернули за стрілкою на Вилкове, проїхали село і погнали собі далі. Аж гульк! – невідомо відки перед колесами з’являється яма. Тваю мать!!! По гальмам! Пізно! Машина влітає у вибоїну. Амортизатор відпрацьовує на повну, в салоні всі прокидаються, самого аж трусить від такого сюрпризу.
Прислуховуюся до шурхоту коліс, наче все нормально, наче нічого не пошкоджено. Піддаю газку, їду далі… Мать вашу!!! Знову яма, знову влітаю в неї на повному ходу!
Злий на дорогу, злий на себе. Намагаюся дивитися уважніше, тру замилені за цілий день за кермом очі…
Та шоб тобі!!! Знову влітаю у ковдобню!
Тут мене без зайвих церемоній виганяють з-за керма і пересаджують на пасажирське місце. Дійсно, тре’ вже було відпочити – після кількагодинної гонитви за межею ПДД по пристойним дорогам важко було перелаштуватися на помірні швидкості.
Тож далі їхав собі й милувався природою. Дорога проходить очеретяними заростями, де-не-де вигулькують якісь пернаті, сонечко вже сідає потроху – ліпота! :-)
Тим часом швидкість у нас 40 і менше, а останні десять кілометрів, від Приморського до Вилкового і про 40 вже можемо лише мріяти – дорога розбита вщент, яма на ямі, ще й ямою поганяє. Попереду нас маневрує бусик, певно з місцевих. Бермо його за лоцмана, намагаємося їхати його траєкторією. Це не завжди допомагає, оскільки в деяких місцях проїхати, не потрапивши всіма чотирма колесами у різні ями – неможливо в принципі.
Я згадую недавню розмову з ізмаїльським таксистом. Якщо це вважається ліпшою дорогою, то що ж робиться між Ізмаїлом і Кілією?!
Та тим не менш, подолавши за годину з гаком сорокакілометровий відтинок шляху від Спаського, ми в’їхали у Вилкове. Наші сподівання на більш пристойні шляхи в самому селі справдилися лиш частково – десь дорога була вистелена асфальтом різної якості, а десь – просто викладена бетонними плитами. Та в будь-якому разі це було краще, ніж на під’їзді до села.

Місце своєї дислокації у Вилковому ми знайшли майже з першого разу :-) Звалося воно турбаза «Пелікан». Там нас зустріла привітна і симпатична дівчина Оля, якій я, користуючись нагодою, передаю палкий привіт! :-)
Маю зазначити, що ця турбаза є хорошим прикладом, як можна непогано облаштувати місце для відпочинку, якщо докласти трохи рук і клепки. На турбазі для проживання збудований невеличкий котеджик на вісім номерів – шість двомісних та два одномісних. Номера облаштовані рукомийниками з холодною водою, душ та туалет спільні. Спершу це трохи бентежило, але на практиці особливих проблем не створювало. До того ж на базі є ще один туалет надворі – цивільний, з необхідною сантехнікою та портічною водою – не «тіпа сартір».
По всій території бази натикано казна-скільки різних розмірів альтанок зі столиками та ослінчиками – будь-яка компанія може там розміститися, «посидіти». Одним боком ділянка турбази «Пелікан» виходить до Дунаю, там збудовано причал, коло якого «дрімає» однойменний мотобот. Для менших човнів – а там їх з десяток – зроблено невеличку бухту, а для повної симетрії поруч викопали ставок. Ставок зариблений, по його периметру пороблені містки для любителів порибалити, є також і великий поміст посеред ставу, з якого теж можна покидати вудку. Самі вудки можна взяти напрокат на базі.
Про те, що турбаза потопає в зелені я навіть і не заїкаюся :-)

Строжовий собака

Турбазівський котедж

Ставочок


Першим ділом, покидавши речі в кімнати, ми влаштували допит Ользі на предмет того, де тут можна попоїсти. Інформація, що нас трохи засмутила – на повечеряти ми мусимо їхати у центр, до якогось з ресторанів на наш вибір. Інформація, що нас потішила – на турбазі є своя кухня, на цей час її закрито, бо вже пізно, але на ранок нам приготують сніданок, якщо ми хочемо. Звісно ж, ми хотіли :-)
А позаяк і вечеряти ми також хотіли, то скочили в машину і рушили на пошуки ресторану. Зайшли у перший ліпший – більярдна «Венеція». Там нас цілком пристойно й за помірну ціну нагодували, особливо смакували дунайські оселедчики :-) Такий приємний вечір був дуже непоганою прелюдією до насиченого завтрашнього дня.

Ранок був чудовий! Вперше за довгий час прокинувся не за будильником, а за власним бажанням… Неймовірне і незвичне відчуття відпочилого організму. Поволі вибираюся на ґанок. Сонечко вже зійшло, але воно ще по-вранішньому лагідне й привітне. Накалапуцюю собі велику чашку кави і йду до берега, заходжу на причал і вмощуюся там за столиком. Дунай підставляє під причал плечі своїх хвиль, погойдує його, мов колиску, а потім несе свої пишні води далі, у Чорне море.
На душі - спокій і Божа благодать.
Довкола приємна ранкова тиша, яку лиш зрідка порушує плескіт якоїсь риби чи зойки чапель. Ласкавий вітерець приємно подмухує у заскорубле від міського смогу обличчя...
Турбаза потроху оживає. Дві тітоньки завантажують у човен дебелих сазанів і вирушають з ними на острови – готувати юшку для відпочивальників. Починається рух біля кухні – подзенькує посуд, постукує ніж об дошку – час готувати снідання...
На пришвартованому коло причалу мотоботі «Пелікан» з’являється шкіпер. Кілька хвилин він дефілює туди-сюди по палубі, заглядає в рубку, сіпає якісь дверцята... Дверцята не відкриваються. Тоді шкіпер дістає зі штанів мобільний, нервово набирає номер:
– Ало, Міша?! Міша, НАХУЙА МНЄ ЕТА НАДА, МІША!!!, – в селі разом загавкують всі собаки, з румунського берега полохливо злітає зграя птахів, з українського берега в гучномовець лунає: «Застава, в ружйо!», – ...Міша, я ж тєбє сто раз ґаваріл, штоб ти нє прятал ключі, Міша!... Міша, у мєня чєріс час полний борт турістав, а я нє магу в маторний атсєк папасть, Міша! Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада, Міша?! Дуй сюда, Міша!..
За хвилину неквапно підходить Міша, не промовивши ні слова відкриває моторне відділення, віддає ключі й ходиться корпатися коло швартових. Шкіпер не вгамовується:
– Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада? А, Міша? Нахуйа мнє ета нада, Міша? Нєт, ти скажи, Міша, ну нахуйа мнє ета нада?..
Міша ані пари з вуст...
– Міша,.. – тут шкіпер помічає нас на причалі, нітиться, переходить на театральний шепіт, – Ти мєня заєбал, Міша... Міша... ІДІ НАХУЙ, МІША!!!
... Собаки... Птахи... Застава...
Міша мовчки зникає в напрямку турбази…
Нам час снідати :-)))

Кава на Дунаї

Мотобот «Пелікан»



На ранок у нас була замовлена екскурсія. Можна було взяти собі індивідуальний тур, але ми вирішили приєднатися до великої групи, позаяк у програму їхнього туру входила пішохідна прогулянка по Вилковому з гідом, водна прогулянка дунайськими гирлами, візит на Нульовий кілометр та рибна юшка на обід :-)
Екскурсія починалася з річкового вокзалу Вилкового. До початку екскурсії слід було зареєструватися у бюро. Реєстрація здійснюється за паспортом. Нам пояснили, що це робиться для статистики, але, гадаю, це є прихованою формою прикордонного контролю – румунський берег чудово проглядається від порту навіть без біноклю.
Гід – приємна жіночка – зібрала групу на привокзальній площі й почала свою розповідь про історію і сьогодення Вилкового:
Місто було засноване біглими старообрядцями-липованами, які тікали від утисків московського царя за свої релігійні переконання. Спершу вони переселилися з Кацапстану до Чернігівщини, а коли й ця земля була анексована москалями, то рушили далі на південь. Посад Липованський був закладений тут 1746 року, а вже 1762 року він отримав статус міста. На той час ця територія належала османам, які раді були прийняти на своїх неосвоєних землях біженців з Московії. Згодом, після скасування Січі до липованів приєдналися запорізькі козаки, а по тому – ще й кубанські.
Аби увіковічити пам’ять про засновників міста, на площі коло річкового вокзалу встановили бронзову скульптуру липована – чахлий бородань «са взорам ґарящім» несе старовірський хрест, а позаду нього стоїть вилківський човен.

Пам’ятник липовану

Різні погляди на релігію та життя часто ставали приводами для суперечок і кривавих розборок між козаками та липованами. Але нелегкі умови життя, необхідність постійно протистояти природним стихіям Дунайської дельти та й простий інстинкт самозбереження змушували їх згодом примирюватися і якось співіснувати. По дорозі, яка нині веде з центру Вилкового до річкового порту, саме проходив кордон між липованською та козацькою частинами міста. Подейкують, що донедавна навіть на цвинтарі був натягнутий колючий дріт між ділянками старовірів і козаків. Зараз його там немає, але старообрядницькі могили стоять окремішньо від інших, їх легко впізнати – на них на всіх однакові білі хрести, повернуті в інший бік, як козацькі.
На цій же прикордонній вулиці стоїть козацька православна церква – жовта, з великими вкритими бляхою банями. Ще у Вилковому є дві старообрядницькі церкви. Їх архітектура певною мірою відрізняється від козацької. Ще більше різниться внутрішнє убранство – у старообрядців воно менш пишне, їхні ікони зазвичай зображають кілька ликів. Внутрішній простір старовірських церков поділено на жіночу і чоловічу частину, так само є окремі входи для чоловіків і жінок. Бані церков та дзвіниць вінчають незвичні нам хрести.

Козацька церква

Церква старовірів

Церква старовірів

Церква старовірів

 Церква старовірів


Старовіри мають ті ж самі свята і служби, що й православні, але обряди значною мірою інакші. Перше, що кидається ув вічі – вони обкладають себе двоперсним знаменням, що символізує божественну і людську сутності Бога. Православні хрестяться трьома пальцями, що символізує Святу Трійцю – Отця, Сина і Святого Духа. Також липовани мають свої особливі обряди хрещення, вінчання, похорон. Наприклад, на похороні вони не несуть поперед процесії хреста і не встановлюють його на могилі при похованні – вони ставлять хрест на 40-ий день по смерті небіжчика.
Старовіра дуже легко впізнати зовні. Жінки носять кофтини з довгими рукавами і обов’язково покривають голову хусткою. Чоловіки носять сорочку навипуск і підперезують її мотузяною поворозкою. Це не обов’язково має бути якась домоткана сорочина – може бути і звичайна покупна. Але неодмінно навипуск і з поясом. Після 60-ти років чоловіки-старовіри не голять бороду, а деякі не голять її і з більш ранніх років.

 Старовіри йдуть до церкви

 Малий старовір

 Діти-старовіри бавляться у церковному дворі

Старообрядницькі церкви стоять по обидва боки від Білгородського каналу, приблизно на однаковій відстані від нього. Фактично, одна церква стоїть на материковій частині міста, інша – на острові.
Білгородський канал є центральною магістраллю міста. Так, основним транспортним засобом у Вилковому є човен. Їх тут зареєстровано більше ніж автомобілів. Човни будуються прямо тут, на місці – в селищі є чотири майстри, які успадкували свою професію від дідів-прадідів. Човни мають характерну форму, подібну до козацької чайки – припіднятий ніс, високі борти, часті поперечні шпангоути. Човен не надто широкий, але досить довгий. Цими човнами вилківці перевозять вантажі і худобу по містечку і на острови, де у них облаштовані дачі і городи, виходять у море по рибу. На кожен човен місцева адміністрація оформлює паспорт, куди вписують всіх, хто має право керувати цим човном – як дорослих, так і підлітків років з 12-ти.

 Білгородський канал

 Білгородський канал

 Човен на Білгородському каналі

 Човен біля Білгородського каналу


Від Білгородського каналу розходяться менші канали – єрики, які і принесли Вилковому славу Дунайської Венеції. Через єрики, до кожного двору прокладено містки і пороблені невеличкі східці для причалювання човнів. За необхідності, коли требі провезти по єрику щось високе, місток можна відкинути, майже як розвідні мости у Пітері – всі низенькі містки обладнано спеціальними петлями.

 Єрик

 Місток через єрик

 Єрик

 Місток через єрик

 Човни на єрику

 Єрик

 Життя на єрику

 Життя на єрику


Єрики треба щорік-щодва прочищати від мулу, що заноситься з Дунаю. Вздовж єриків прокладено дощані кладки, по яких можна пересуватися пішки. Стежок чи вуличок у звичному нам розумінні там немає – Дунай має схильність час від часу розливатися, тож підняті над землею кладки є єдиним способом пересуватися по Вилковому пішки. Дітей з малого віку привчають до правил користування цими кладками. Так, молодший має поступитися дорогою старшому, а той, хто йде «порожняком» поступається тому, хто з ношею.
Свої будинки вилківці будують на острівцях, утворених єриками. Для того, щоб їх не підтоплювало, будинки зводять на високих фундаментах і довкола насипають подушки з мушляка, спеціально завезеного з моря, промитого й висушеного. Завдяки цьому, будинки залишаються сухими навіть під час повеней.
Приблизно так само вони облаштовують свої дачі та городи на островах Дунайської дельти. Брак території й природні особливості не дозволяють вилківцям вести звичне в цьому регіоні сільгоспвиробництво, тож основними культурами для вирощування є полуниця і виноград, з якого роблять місцеве вино Новак. Ще одним з засобів існування для вилківців є риболовля – як в Дунаї, так і в морі. А з худобою вони пораються взагалі просто: навесні відвозять на острови на пасовисько, а восени приїздять туди, відстрілюють усе, що рухається та мукає, й привозять додому самі лише туші.

 Вилківський будиночок

 Вилківська дачка

 На вулиці

Ну, і щоб завершити офіційну частину розповіді про Вилкове, зазначу, що місто знаходиться прямо посеред Дунайського біосферного заповідника. У Вилковому ж знаходиться адміністрація цього заповідника, а саме місто є у ньому своєрідним анклавом – лише в ньому дозволене обмежене землекористування, на іншій території заповідника діє повна заборона будь-якої господарської діяльності. Та й в самому Вилковому немає ніякої промисловості – лише сільське господарство, туризм, сервіс та прикордонна застава.
З румунського боку дельти Дунаю також створено заповідник. До речі, до війни Вилкове належало Румунії. Під час самої війни німці туди не заходили – там стояв румунський окупаційний корпус. Чому він став окупаційним на своїй території, невідомо. Та коли Українська РСР заявила претензії на цю територію, Румунія без жодних заперечень її віддала. Так ми й отримали свою Венецію :-)

Поповнивши свої знання історичними і теологічними фатами, ми всією групою рушили на обід. Обіцяну юшку нам зготували і сервірували прямо на нашій турбазі. Кому як, а нам це було дуже зручно. Юшку з сазанів подавали в невеличких горщичках окремо від риби і картоплі. Причому, ложки на столи не поклали – як нам пояснили, юшку слід пити безпосередньо з глечика. Ще в програмі обіду було місцеве червоне вино Новак – різновид ізабелли. А ще – фішка турбази «Пелікан» – трав’яний чай з медом.
По обіді ми мали годинку на відпочинок – полежати в тіньочку і зав’язати сальце. По тому всі посідали в диво річкової навігаційної машинерії – мотобот «Пелікан», і шкіпер з Мішою повезли нас на прогулянку гирлом Дунаю.
Спершу прогулянка водою вражає – річка, острови, очерети… Гід розповідає про флору і фауну заповідника. Час від часу згадана флора і фауна з’являється на очі – то баклан пролетить, то мартин насере, то лебідь з води дупу покаже, то чапля з очерету дулю скрутить. Пощастило нам навіть побачити пеліканів. І хоч близько підійти до них не було змоги, та в бінокль ми їх добре розгледіли. Пелікани саме обідали. Вони зібралися колом і щосили били крилами по воді – глушили рибу і пхали її до дзьоба. Ті, хто вже наївся, відпливав на мілину і стояв там, розправивши крила – перетравлював обід.

 Прогулянка гирлом

 Прогулянка гирлом


На нульовому кілометрі човен пристав до берега, і ми змогли вийти на суходіл. В місці, де Дунай впадає у Чорне море поставлено великий залізний знак «0 км». Зазвичай, міряти кілометраж річки починають з її витоку. Але з Дунаєм таке не пройшло – здається через те, що він утворюється шляхом злиття двох дрібних річечок, і незрозуміло, від якого витоку слід починати. Тому вирішили починати з кінця. Дунайське гирло на українській території розпадається на три рукави. По одному з них організований жвавий суднохідний рух. Інше – замулене. А от третє чудово підходить для того, щоб по ньому шовгали катери з туристами. От там і поставили знак. І зразу ж додали до нього легенду – всякому, хто пролізе через «0», пообнулюються усі гріхи. І все, на рівному місці готова туристична замануха – застосовний маркетинг в дії! :-)
Але й крім того, місце впадіння ріки в море вражає. Море трохи штормило, хвилі накочувалися на берег. Але спокійний і тихий Дунай, просто «проковтував» білі мережива хвиль, наче нічого там і не було – розділ між річковою і морською водою зовні видно дуже чітко, наче під лінійку.

 Море

 Нульовий кілометр

 Я коло «Нулика»


На зворотному шляху вже, власне, роздивлятися нічого такого не було. Гід все розказала, що вважала за потрібне, і відпочивала. Під рівномірний стрекіт мотору і сам поринаю в дрімоту. Дунаєві така моя поведінка не подобається. Він домовляється з вітром. Той скидає з мене картуза, і Дунай плюскає мені в обличчя добру жменю холодної води. Обидва сміються, падлюки. І так повторюється кілька разів. Та якось я роблю вигляд, що знову закуняв, і тільки-но вони заходилися за своє, притримую кашкет і відвертаю голову. Вся припасена для такого випадку вода виливається на дівчину позаду. Клас! Дівчину хоч зараз в Майямі на конкурс «Мокра футболка»! :-)

Порівняно з іншою часиною групи, для який на цьому екскурсія була завершена, ми мали перевагу «свого поля». Всі решта скупили на базі сувеніри і смердючу в’ялену рибу, посідали в автобуси й поїхали геть. Ми ж, скориставшись своєю перевагою, вирішили додати собі вражень і поїхали на самостійні оглядини Вилкового. Тепер уже без метушні і галасливих юрб ми ще раз спокійно оглянули храми, позазирали в них, де змогли, неквапно прогулялися вздовж єриків, зайшовши у бозна які нетрі.
Коло Білгородського мосту місцеві «гіди» кілька разів пропонували нам човен для екскурсії каналами, була в нас і візитівка ще одного такого гіда, але ми вирішили залишити це на наступний раз – вражень вже було достатньо. Тай час вже був вечеряти. А про це хочеться розповісти окремо.

Маю сказати, що на турбазі досить пристойно годують. Там за меню можна замовити собі будь-що на свій смак. Приготують і подадуть в зазначений час чи то в номер, чи у будь-яку альтанку на вибір. Куховарить на базі молода приємна і дуже вродлива дівчина Таня, якій я також з радістю і вдячністю передаю привіт! :-)
На вечерю ми замовили смажених карасиків. Зазвичай, я не замовляю карасиків у ресторані. Але тут, коли нікуди вже не треба було поспішати, коли вечеря була вже не просто насиченням організму, а справжньою неквапною трапезою, карасики пішли залюбки. Адже смажені карасики – це не просто їжа, це – процес! Їсти там особливо й нема чого. Але яке ж задоволення взяти до рук гаряченьку рибку, перекласти її собі у тарілю, похрумтіти хвостиком і плавцями, обережно зняти скоринку, познімати м’ясце з реберець, повидлубувати кісточки зі спинки та хвоста… А потім все це з’їсти – плямкаючи, ахаючи від задоволення, закочуючи очі від насолоди та запиваючи вином! :-))) Чудове, неймовірне закінчення насиченого подіями дня! Та й загалом, красивий завершальний акорд всієї подорожі.

Наступного після карасиків ранку ми спланували свій від’їзд. Втім, спершу нас чекав смачний сніданок від Тані. Потому ми дочекалися Олю і розрахувалися за проживання, всі сніданки і карасиків. Це, до речі, дуже зручно – не було потреби щоразу виймати гаманця, коли ми вставали з-за столу.
Подякувавши і пообіцявши приїхати ще раз і привезти друзів, ми вирушили додому. Нічого примітного дорогою не сталося. Хіба що, їхали ми іншим шляхом, без заїзду в Одесу – а дорога проходить територією Молдови. Втім, нічого страшного на кордоні не відбувається – ні перевірки документів, ні шмону, ні митного оформлення багажу. Просто спершу лейтенант у білій сорочині дає папірець зі штампом і від руки написаною кількістю людей в машині. При другому перетині кордону інший лейтенант у білій сорочині забирає цей папірець, перелічує всіх у машині по головах і бажає хорошої дороги. При в’їзді на територію Молдови висить плакат, який повідомляє, що зупинятися і з’їжджати з траси протягом 7-ми з чимось кілометрів заборонено. Та, власне, не дуже й хотілося.
До Києва ми дісталися без пригод і в запланований час. На Одеській площі одометр показав 667-ий кілометр шляху від центру Вилкового, що вповні відповідає даним роутера Мішлен.

Підсумовуючи свою розповідь про Вилкове, маю зазначити, що це дійсно цікаве і красиве місце. Його варто відвідати, хоча більше 2-3 днів там робити нема чого. Зате ці 2-3 дні можна провести пречудово! Цікаво подивитися саме місто, сплавати на острови, поплавати по гирлах. Для цього можна приєднатися до загальної екскурсії, або ж можна винайняти катер на індивідуальний тур чи домовитися про човен з місцевими – вибирайте самі. Можна порибалити, можна помалювати, можна пофотографувати. Бачили, до речі, там двох любителів фотографії – наворочені камери, штативи, маскувальні халати. Видно було, що хлопаки не перший рік дивляться на світ крізь об’єктив, і, певно, збиралися залягати десь в засаді, щоб зробити якийсь несподівано вдалий кадр якоїсь живини.

Тож, збирайтеся у дорогу, і хай вам щастить! :-)

BESSARABIA-TRAVEL


Якось, давно вже, довелося мені погортати якусь книженцію з Історії України. Ну, там про часи козацькі-гетьманські – хто, кого, де, коли і скільки разів… Словом, історія, як історія. Але одне мені впало ув вічі: щойно новий гетьман брав булаву до рук, першим ділом збирав ватагу та рушав воювати Молдавського Господаря. Потім вже брався коло інших справ державних поратися.
Такий собі візит чемності до Бессарабії.
Що їх так туди тягло – збагнути важко. Але спробувати варто було.
Тож ми й спробували. Хоча й не це було метою нашої подорожі…

Загалом, Бессарабія – дуже дивна земля. Хто нею тільки не володів, кого там тільки не було! Там і греки, і румуни, і молдавани, і турки, і болгари, і козаки, і москалі, і гагаузи… Те, що нині це в основному українська територія, можна вважати щасливим випадком :-)

Коли їдеш по Бессарабії, то дуже легко уявити собі, як по навколишніх долах та яругах крокують турецькі полки, пхаються кацапські обози Суворова чи гоцає революційна кіннота:
В степи, под зноем раскаленным,
В сухом, горячем ковыле
Семен Михайлович Буденный
Скакал на рыжей кобылЕ.

Весь час в дорозі не полишає відчуття якоїсь нереальності того, що відбувається… Степ прорізається балками, де-не-де виблискують люстерка озер, дорога то пряма, як стріла, то завивається, як скажена гадюка. Час від часу, невідомо звідки, виринають села і містечка з ошатними біленькими хатинками, зеленими виноградниками, й так само зненацька зникають у дзеркалі заднього виду. Хоча самого моря ти й не бачиш, але якоюсь фіброю свого нутра відчуваєш, що воно десь тут, поруч – блакитне, безкрає, як і цей степ, а в ньому «бєлєєт парус адінокій»…

Та все це лірика…
А фізика почалася з «автобану» Київ-Одесса.
Раннього вечора у п’ятницю легендарна траса Е-95 в бік Одеси була ще не надто затрафікована, тож на бойовий курс ми вийшли досить швидко. Найцікавіше, що могло чекати нас на шляху, була відремонтована і пропіарена ділянка дороги. По ній мені ще не доводилося їздити, тому чекав з нетерпінням, коли виїду колесами свого авта на це диво українського шляхобудівництва.
Ну, дорога дійсно непогана, рівненька, нова розмітка, блискучі відбійники… Обмеження швидкості – за знаками – 110 км\год. Мєнти пасуться на узбіччях або у розривах на осьовій – повідкривали свої фотоательє по всій практично трасі, особливо в Черкаській області.
А от чого реально бракує по расі, так це заправок. З Києва я виїздив з неповним баком, сподіваючись залити бензину по трасі. Певний час про нього не думав, а коли стрілка вже остаточно впала, почав шукати дорогою заправку. Але ні самих заправок, ні навіть вказівників на них не було. Довелося скинути швидкість і перевести роботу двигуна в більш економічний режим. Так і крався по трасі ще кілометрів з 80, поки не здибав АЗС «Барвінок» :-)
Залив 42 літри. Враховуючи, що місткість баку в моєму авті «аж» 45 літрів, можете самі прикинути наші шанси на «пікнік на абочінє».

Та шо б там не було, ми прибули до Одеси. Оселилися в самому центрі, в кварталі від Дерибасівської. Нам треба було там переночувати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу. Та й зайвий раз прогулятися Одесою дуже вже хотілося, бо Одеса – це …
…Можна, я не буду тут розпинатися про Одесу? Це місто варте тисяч і тисяч рядків, і я ладен всі їх тут написати. Та чи подужає хто їх прочитати?
Скажу лише одне – Одеса чудова!
І розкажу один прикол, що з нами ту трапився.
Ми вирішили поснідати в ресторані «Компот», там з 8-ої до 11-ої ранку подають чудові сніданки – кава, какао, круасани з різними наповненнями, сирники, деруни, інші наїдки. Зайняли столик надворі, під платанами. За сусіднім столиком снідав хлопчина, на вигляд – студент Могилянки. Біля нього стояв його роверко. В перервах між стравами він комусь надзвонював і хвалився, як класно він проводить нині час, яке дивовижне місто Одеса, як він закохався в неї, які смачні тістечка тут готують... Можна було поспівчувати хлопакові – ось вони примхи самітних подорожей, нема з ким поділитися враженнями. А його від вражень явно аж розпирало. І я його розумію :-)
Та в якийсь момент ми ледь не з’їхали під стіл. Хлопака повідомив своїм друзям (а заразом і всім, хто міг чути його розмову), що він їхав у Карпати, начитався матеріалів про тамтешні місця, набрав повну торбу карпатських карт… та опинився в Одесі. Ніфіга ж собі «не туди завернув»! :-)))
Наш настрій був безнадійно поліпшений :-)))

Сервіс по-одеськи

Легендарний одеський дворик

Ресторан КОМПОТ


З Одеси ми рушили через Затоку в бік Білгорода-Дністровського. Там нас цікавила місцева фортеця. Знайшли її, як, власне, і саме місто, без проблем.
До війни це місто звалося Аккерманом, а ще до того – Тірою, Алба-Юлією, Ак-Лібою, Аспрокастром, Мальвокастром, Монкастром, Маврокастром, Четатя-Албе, Фегер-Варом і, власне, Білгородом. Воно постійно переходило з рук у руки, поки не стало нашим. З якогось часу головним заняттям в Білгороді було будівництво фортеці. Це так захопило всіх довкола, що за кожної нової влади фортецю захоплювали, руйнували, відновлювали, добудовували і перебудовували. Зрештою, цей будівельний бум вщент виснажив ресурси як самого міста, так і довколишніх районів, тож румуни без жодних вагань віддали Аккерман Совітам. Ті ж, за усталеною традицією, почали з руйнування й грабунку та передали Білгород у спадок Україні, яка гідно продовжила справу…
До відбудови руки ще не дійшли… Тож нічого надто видатного за свої 5 гривень ви там не побачите. Як для України, то можна вважати, що фортеця у непоганому стані. Але не більше того. Зовні вона виглядає красивіше, ніж зсередини. Хіба що один дворик там є прикольний – з якимись вікнами, бійницями, скидається на вирубані у скелі печери. Це якщо трохи абстрагуватися :-)
Біля фортеці є невеличкий базарчик, де торгують сувенірами. За 15-20 гривень можна купити магнітик з зображенням фортеці, виконаним на «уламку античної кераміки». Я у це вірю :-)


Аккерманська фортеця

Внутрішній дворик з віконцями

Квіткова галявинка

Між фортечними двориками

Залишки мінарету


Наступним містом, до якого ми поїхали, був Болград.
З назвами йому пощастило більше – здається, його не перейменовували. Якщо не зважати на той факт, що закладений він був на місці старого болгарського поселення Табакі. Сталося це, коли москалі дозволили селитися поближче до себе болгарам, що тікали від турків. Засновником міста є кацапський генерал-болгарин Інзов.
Місто швидко росло і розвивалося, якийсь час було навіть столицею Бессарабії. Зараз це невеличкий, Богом забутий, райцентр з залишками колишньої одно-двоповерхової забудови. Донині зберігся дуже красивий і величний болгарський кафедральний Свято-Переображенський собор – спадок колишніх славних часів. Зараз він майже повністю відреставрований, тільки з тильного боку ведуться ремонтні роботи.
Неподалік від собору, за парком, центральна площа міста, від якої йде затишний платановий бульвар – щоб ви й не сумнівалися, бульвар Леніна. Пам’ятник цьому старому сифілітику стоїть саме посередині бульвару, таке собі скульптурне непорозуміння – непропорційний несмак. Іншим кінцем бульвар виходить на базарчик, за яким височіє ще одна церква – теж на реставрації. Загалом, це тішить.
Сам бульварчик поділили між собою дрібні шавки, кожна з яких обгавкує перехожих на своїй частині тротуару. Решту часу «цербери» давлять хропака у тіньку.
Про болгарське походження міста нагадує музей і товариство болгарської культури. Ще – на райраді є вивіска болгарською мовою.
На виїзді з міста розташований цвинтар, на якому міститься усипальниця генерала Інзова. Її добре видно з дороги, а на самому цвинтарі дуже просто знайти. Цвинтар сам по собі є досить старим і цікавим. На ньому можна побачити хрести і надгробки понад сторічної давнини – в основному кам’яні. Неймовірно, що при таких нерідких змінах влади і такій інтенсивності бойових дій на цих землях, цей цвинтар так зберігся.

Ну, що щ сказати про Болград?
Там народився Петя Порошенко. Любите цукерки ROSHEN? Вони родом з Болграду :-)))

 Свято-Переображенський собору Болград

Ще один храм у Болграді

Болградський Ленін

Головна вулиця Болграду

Вивіска на Болградській райраді

Усипальниця генерала Інзова

Старовинний хрест на Болградському цвинтарі



Помахавши ручкою Болграду, рушаємо на Ізмаїл.
Хто його заснував – не знає ніхто. Але під назвою Сміл це місто входило до складу Київської Русі, а потім і Галицько-Волинського князівства. Тож, шановні кацапи, згорніть трубочкою свою «рускую славу» і запхайте її собі, самі знаєте куди. Єдине, що москалі там зробили, так це зруйнували нанівець турецьку фортецю Ішмаел та обізвали місто Тучковом. Ну й іще, якщо їх це так тішитиме, в Ізмаїлі народився Шулем-Шміл Шварцбард – єврейський анархіст, убивця Симона Петлюри.
Нині Ізмаїл – найбільший український порт на Дунаї. Райцентр, хоч і більший за Болград, але також мало чим примітний.
Руїни фортеці стоять трохи осторонь від центру. Навіть не руїни, а якісь дивом вцілілі рештки. Від фортеці зосталися лише Кілійські ворота, якийсь сарайчик, півметра стіни та мечеть. В мечеті зараз облаштовано діораму взяття Ізмаїлу. Ми в неї не потрапили – було вже запізно.
Біля самої мечеті знаходиться центральний міський пляж. Про це було чітко вказано на дорожніх «стрілках» та при з’їзді з траси. На самому ж пляжі висів чималенький плакат: «Купатися заборонено – небезпечно для життя!».
Што ти імєла в віду? :-)

По приїзді в центр Ізмаїлу одразу потрапляємо на центральний бульвар. Він довший, ширший і ошатніший, ніж у Болграді. В кінці бульвару бачимо симпатичну, блакитного кольору, церквуню – кафедральний Свято-Покровський собор. Зовні він дуже нагадує Казанський собор в Пітері, тільки менший – така ж колонада, шпиль, дзвіниця. Праворуч від собору стоїть «Залізний Шурік» – пам’ятник фельд-маршалу Суворову. Сидить він на коні і кашкетом розмахує. Прикольний пам’ятник, динамічний. І написи на постаменті, щось про те, що стояв собі Ізмаїл, а тут прийшли ми – і капєц!
Навпроти собору – парк. Судячи з напису на пам’ятному знаку, закладено його було на початку 19-ого сторіччя. Такий собі невеличкий приємненький парк.

Власне, нічого іншого, надто видатного в Ізмаїлі ми не знайшли. Так само, як і не знайшли якогось пристойного місця попоїсти. Та й з непристойними там якось не густо було. Принаймні на проспекті Суворова нам нічого не трапилося. Вирішили не гаяти часу і вирушати на Вилкове.

Залишки Кілійських воріт фортеці Ішмаел

Ще одні ворота поруч

Фортеця Ішмаел. Мечеть

Ізмаїльський Свято-Покровський собор

Суворов на коні

Будиночок на проспекті Суворова в Ізмаїлі

Ізмаїл. Проспект Суворова. Клуб


Найкоротший шлях до Вилкова за картою – через Кілію. Але як на цей шлях виїхати – незрозуміло, карти міста в нас не було. Звернулися по допомогу до місцевих таксиситів. Ті радо показали, як і куди їхати, я їм подякував, а тоді один і каже:
- Та нема за що. Щасливої дороги! Співчуваю тобі… і, – кинувши погляд на авто, – твоїй машині.
Спершу я не звернув увагу на цю останню репліку, але потім схаменувся:
- А чого так сумно?
- Та там дорога – піпєц! Щиро шкода і тебе, і пасажирів, і машину…
Перспектива не всміхалася. Та мене знову осінило:
- Слухай, а до Вилкова інакшим шляхом дістатися ніяк не можна?
- То тобі до Вилкова тре’? – аж просіяв таксист. – Не в Кілію?
- Ні, власне, до Вилкова. Просто по карті це найкоротша дорога, через Кілію…
- Забудь! Рушай прямо, по дорозі на Одесу, а там у Спаському повернеш праворуч, по вказівнику…
- Але ж, – пригадую, що ми проїздили Спаське і бачили цей поворот, і я не надто хотів до нього повертатися, тому і планував їхати через Кілію, – це гак кілометрів 60 добрих, як не більше!
- Фігня! Повір – так ти і час зекономиш, і бензин, і гроші на ремонті машини!..

Повірив. І ми рушили до Вилкова. Але я й досі терзаюся, що ж там за дорога така? :-)))

Продовження: АНКЛАВ ВИЛКОВЕ

Стою на Лук'янівці, п'ю квас...
Підходить бомж. Типовий...
- Таварісчь гінірал-майор! Разрішите абратица?
- Ну...
- Бивший начальнік атдела тилавова абіспічєнія каміндатури Кіівскаво округа капітан Капилоф!
- Коротше.
- Я аткрил Бога, я увєравал, что он єсть і...
- Ще коротше. Шо тре'?
- Нуууу... Пахміліца...

Ледь не кочуся зі сміху :-)))

За виявлену мужність, кмітливість і чесність нагороджую бомжа банківським білетом у дві гривні:
- Тримай. Більше не дам. Іди собі!
- Благадарю Вас, таварісчь гінірал-майор!

Далі несе якусь пургу про якісь вісім церков, свчки, людські чесноти... А насамкінець:
- ... Я знаю, Бог єсть... І Бог - ето Ви!...

Тож ви тепер знаєте, з ким маєте справу! :-)))

Минулими вихідними трохи поподорожував автом. Недалеко від Києва, щоб вкластися в один день.
З-поміж іншого завітав до села Данівка (6 км від центру Козельця).
Там, власне, лише півтори речі, варитх уваги:
0.5 - розчахнута береза, через гілля якої проходить лінія електропередач, і
1 - Георгіївський монастир (жіночий).

Зведений монастир був у середині 1700-их років, типове українське барокко. Монастир обнесено муром, у дворі Георгіївський собор, келії і ще якісь господарські будівлі. В самому соборі на іконостасі виставлені незвичайні й дуже красиві ікони, виконані в графічній манері теракотовою фарбою. Ніколи раніше нічого подібного не бачив, і це вражає!
Та мова, втім, не про архітектуру та історію. Мова про сьогодення...

При вході до монастиря, над брамою, плакат, який забороняє користання мобілками та фотокамерами.
З першим - погоджуся, з поваги до релігійних почуттів вірян.
Друге - викликає щонайменше подив, адже заборона стосується не лише фотографування всередині собору, а й зовні...

Щойно зайшли на територію, як якась черниця ультимативно заявила, що дівчата мають вдягти хустки й спідниці.
Не подумайте, що кобіти були голі. Просто вони були у джинсах, як нормальні подорожуючі. Але Бог, як виявляється, не любить дівчат у джинсах...
З метою приведення жінок до "богоугодного" виду, при брамі, в сарайчику, був зібраний цілий склад хусток та спідниць. Когось це не знітило, а дехто відмовився йти на оглядини монастиря за таких умов ("...Спідницю я б ще якось на себе натягла, але ношену невідомо ким хустку - борони Боже!...")

Не знаю вже, до чого був весь цей маскарад, але виглядали дівчата у цих шатах дуууууже кумедно :-)

Але найцікавіе було потім.
Вже оглянувши собор (гадаю, нас туди пустили лише тому, що там йшла служба), при виході помітили на дверях плакат. Дослівно я його текст не приведу, але було там щось на кшталт:
"Крещённые в римо-католической, греко-католической, автокефальной, раскольнической церквях, сектанты, приверженцы учения Анны Сауляк (хто така? - прим. моя), экстрасенсы, народные целители, язычники, атеисты и прочие, не имеющие отношения к ИСТИННОЙ КАНОНИЧЕСКОЙ ЦЕРКВИ (виділення їхнє), к причастию не допускаются, а поставленные ими свечи считаются недействительными!"

Вибачте за небожественне слово, але я в ауті!!! :-)))
Просто маразм якийсь!
Прийшов оглянути дім Божий, а отримав анафему :-)

Жодних сумнівів, кого вони вважають "ИСТИННОЙ КАНОНИЧЕСКОЙ ЦЕРКОВЬЮ" ні в кого не виникло.

В католицькі, протестантські, агліканські храми заходь собі будь ласка, оглядай, фотографуй (за деяким винятком)... Ніхто не чіпляється ні до джинсів, ні до хусток. В них не тхне миром і в них є ослінчики, на яких можна просто посидіти перепочити...
І в православних Київського Патріархату якось спокійніше ставляться до туристів, розуміють, що люди тут з іншою метою, і, якщо поводяться чемно, той хай собі роздивляються...

А в "ИСТИННОЙ КАНОНИЧЕСКОЙ ЦЕРКВИ" все робиться під девізом "Чужие здесь не ходят!"
І не кажіть мені, що це не сектантство!

Словом, два світи - два світогляди...
І чомусь мені здається, що східний світогляд не для мене...